Постанова

від 16.04.2024 по справі 756/7895/23

НЕ ВКАЗАНО

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

№ справи 756/7895/23

№ апеляційного провадження: 22-ц/824/2261/2024

Головуючий у суді першої інстанції: Луценко О.М.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 квітня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого - Немировської О.В.

суддів - Желепи О.В., Мазурик О.Ф.,

секретар - Черняк Д.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району міста Києва» про визнання недійсним договору,

за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 02 листопада 2023 року,

встановив:

у червні 2023 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсним договір № 42-УБ/2017/12, укладений від його імені КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій від 15 лютого 2017 року.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 02 листопада 2023 року у задоволенні позову було відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на те, що рішення є незаконним, прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права.

В поясненнях на апеляційну скаргу представник відповідача - Верета А.В. просить залишити апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та представника КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» - Верети А.В., дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Звертаючись до суду з даним позовом позивач посилався на те, що 03 жовтня 2001 року він придбав нежиле приміщення АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу частини нежилого приміщення, зареєстрований за №9-3555. Відповідно до договору купівлі-продажу частина належного позивачу нежилого приміщення складається з площі 244,5 кв.м., з них 122 кв.м. знаходиться на першому поверсі та така ж площа 122 кв.м. в підвальному приміщенні, де проходять загальнобудинкові комунікації. Вказане приміщення розташовано у фасадній торцевій частині будинку, абсолютно не пов`язано з житловими під`їздами та квартирами, має окремий вхід, не пов`язане жодними спільними приміщеннями з житловим будинком та є автономним. Позивач стверджує, що випадково дізнався про нарахування відповідачем заборгованості на підставі договору №42-УБ/2017/12 про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій від 15 лютого 2017 року, який начебто укладений між ним та КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва». Однак, ніяких договорів з відповідачем він не укладав, його послугами не користувався. Позивач одразу звернувся до офісу підприємства для роз`яснення ситуації, де йому була надана відповідь, що він є споживачем послуг даного підприємства з початку 2017 року. При цьому, співробітники підприємства повідомили, що він особисто звернувся з письмовою заявою до підприємства про укладення договору і вже 15 лютого 2017 року було укладено договір, який він особисто підписав. У подальшому від відповідача надійшла претензія, в якій було зазначено, що станом на 08 липня 2019 року заборгованість за вказаним договором становить 37 086,38 грн. Ніяких договорів з відповідачем він не укладав та відповідач йому не надає ніяких послуг з утримання приміщення. 08 серпня 2019 року позивач отримав відповідь №463-463/14-761-909 від комунального підприємства, в якій знову зазначалось, що відповідно до договору №42-УБ/2017/12 від 15 жовтня 2017 року підписаного власником приміщення позивачу надаються послуги, які повинні оплачуватися в строк. Позивач стверджує, що ні вказаного вище договору, ні додатку до нього він ніколи не підписував. Підпис, який міститься під його прізвищем на договорі, йому не належить. Також позивач не уповноважував жодних осіб на укладення такого договору.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 02 листопада 2023 року у задоволенні позовних вимог було відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що між КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» (виконавець) та ОСОБА_1 (споживач), який є власником нежитлового приміщення 31-31-А, загальною площею 244,5 кв.м. у житловому будинку за адресою: АДРЕСА_2 , укладено договір №42-УБ/2017/12. Предметом договору є забезпечення виконавцем надання послуг з утримання житлового будинку АДРЕСА_2 , в якому знаходиться нежитлове приміщення, яке належить споживачу, відповідно до погодженого сторонами переліку послуг та їх вартості, що є невід`ємною частиною цього договору, а споживачем - забезпечення своєчасної оплати таких послуг за встановленим тарифом у строк та на умовах, що передбачені цим договором (а.с. 39-43). Позивач звертаючись до суду із позовом про визнання недійсним вказаного вище договору стверджував, що даний договір ним не укладався, не підписувався, а отже його волевиявлення на укладення даного договору відсутнє. На підтвердження своїх доводів до суду першої інстанції було надано висновок експерта №1-24/10, складений ТОВ «Український центр судових експертиз» 24 жовтня 2023 року.

Суд першої інстанції надав оцінку зазначеному висновку експерта, зазначивши при цьому, що він є недопустимим та неналежним доказом у справі, оскільки він виконаний не державною установою, а господарським товариством.

Колегія суддів погоджується з такою оцінкою судом зазначеного висновку та його відхилення як неналежного та недопустимого доказу з огляду на таке.

Відповідно до статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

За загальним правилом, висновок експерта є одним із видів доказів, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Разом з тим, висновок судового експерта для суду не є обов`язковим і оцінюється в сукупності з іншими доказами, зібраними у справі, відповідно до внутрішніх переконань, що ґрунтуються на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

ЦПК України, Закон України «Про судову експертизу», Інструкція про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, Науково-методичні рекомендації з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/59 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 26 грудня 2012 року №1950/5) (надалі - Методичні рекомендації) регулюють питання призначення судових експертиз та порядок їх проведення.

Положення цих законів та підзаконних нормативно-правових актів є доступними, чіткими і передбачуваними для особи, яка бажає заявити клопотання про призначення судової експертизи.

Відповідно до пункту 1.1 Методичних рекомендацій об`єктом почеркознавчої експертизи є почерковий матеріал, в якому відображені ознаки почерку певної особи у тому обсязі, в якому їх можна виявити для вирішення поставлених завдань. Для проведення почеркознавчих досліджень рукописних записів та підписів надаються оригінали документів.

Відповідно до пункту 1.3 Методичних рекомендацій для проведення досліджень орган (особа), який (яка) призначив(ла) експертизу (залучив(ла) експерта), повинен(на) надати експерту вільні, умовно-вільні та експериментальні зразки почерку (цифрових записів, підпису) особи, яка підлягає ідентифікації.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про судову експертизу» визначено, що судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

З метою забезпечення єдиного підходу при проведенні судових експертиз і підвищення якості проведення судових експертиз Наказом Міністерства юстиції України від 08 січня 1998 року № 53/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 26 грудня 2012 року № 1950/5) було затверджено Інструкцію про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень (далі - Інструкція) та Науково-методичні рекомендації з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень (далі - Рекомендації),

Відповідно до пункту 1.2 Інструкції почеркознавча експертиза є підвидом криміналістичної експертизи, яка згідно з положеннями частини третьої статті 7 Закону України «Про судову експертизу» здійснюється виключно державними спеціалізованими установами.

До державних спеціалізованих установ належать: науково-дослідні установи судових експертиз Міністерства юстиції України; науково-дослідні установи судових експертиз, судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров`я України; експертні служби Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства оборони України, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби України (частина друга статті 7 цього Закону).

Отже, згідно положень п.1.2 указаної Інструкції, почеркознавча експертиза, яка відноситься до категорії криміналістичних експертиз, проводиться виключно державними спеціалізованими установами.

Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 715//316/18.

Отже, судом було встановлено, що ТОВ «Український центр судових експертиз», яким проведено почеркознавчу експертизу і складено висновок від 24 жовтня 2023 року, є господарським товариством та не є державною установою. Таким чином зазначений висновок експерта є недопустимим доказом. Тому позивачем не було доведено, що укладання спірного договору № 42-УБ/2017/12 від 15 лютого 2017 року відбулося без волевиявлення ОСОБА_1 .

Статтею 3 ЦК України передбачено, що однією з загальних засад цивільного законодавства є свобода договору.

Частиною 1 ст. 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 6 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно з ст. 903 ЦК України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Статтею 203 ЦК України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятись у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач - фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу.

Пунктом 1 частини першої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» №1875-ІV (в редакції чинній на момент виникнення спірних відносин) передбачене право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини третьої статті 20 цього Закону обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Згідно з п. 5 ч. 3 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

В ст.ст. 7, 8 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» №2189-VIII визначені права та обов`язки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг, за якими споживач, зокрема, має право одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, та зобов`язаний оплачувати їх у строки, встановлені договором або законом.

Згідно з ч.1 ст.9 вказаного Закону споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.

Згідно з ст.ст. 319, 322 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, при здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства, не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як видно з матеріалів справи, позивач надав копію договору від 15 лютого 2017 року, згідно якого КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» надає послуги з утримання житлового будинку АДРЕСА_2 , в якому знаходиться нежиле приміщення, яке належить ОСОБА_1 .

Доводи апелянта про те, що він не отримував послуг з утримання будинку і споруд та прибудинкових територій не можуть бути підставами для задоволення позовних вимог, оскільки стосуються порядку виконання вказаного договору, а не його укладення. В додатку до договору № 42УБ/2017/12 від 15 лютого 2017 року було викладено розрахунок плати відповідно до площі належного позивачу приміщення. Крім того, власник приміщення у багатоповерховому будинку не може не отримувати послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкової території, як і виконавець послуг не може припинити їх надання одному із власників, так як послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкової території, як то прибирання прибудинкової території, освітлення місць загального користування, підвалів, технічне обслуговування внутрішньобудинкових систем гарячого, холодного водопостачання, водовідведення, теплопостачання, зливової каналізації, тощо, мають загальний характер, тобто споживаються одночасно всіма мешканцями багатоквартирного будинку, і припинення їх надання окремому споживачу є неможливим.

Згідно з положеннями статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Суд не втручається у процесуальну діяльність учасників процесу (реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання покладених на них процесуальних обов`язків), крім випадків, передбачених ЦПК України.

У процесуальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.

Відповідно до ч.ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивачем при зверненні до суду з позовом не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У ч. 4 статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов`язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, судом першої інстанції було повно та всебічно встановлено обставини справи, перевірено докази, зроблені висновки відповідають обставинам справи, правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд

постановив:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 02 листопада 2023 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови виготовлено 13 травня 2024 року.

Головуючий

Судді