Рішення

від 27.01.2025 по справі 760/28602/23

СОЛОМ'ЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа №760/28602/23

2/760/1699/25

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2025 року м. Київ

Солом`янський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Українця В.В.

при секретарі Степановій Н.І.

за участі:

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа Дерев`янко Ольга Віталіївна про визнання шлюбного договору недійсним,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_3 звернувся в суд з позовною заявою до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа Дерев`янко О.В. про визнання шлюбного договору недійсним.

Свої позовні вимоги мотивував тим, що 24 грудня 2021 року між ним та ОСОБА_4 було укладено договір безвідсоткової позики № 24/12-21, відповідно до якого розмір позики становить 475368 гривень.

Разом з тим, ОСОБА_4 в порядку та строки, передбачені договором, кошти не повернув.

Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 18 жовтня 2022 року стягнуто з ОСОБА_4 на його користь заборгованість за договором безвідсоткової позики від 24 грудня 2021 року у сумі 487722 гривні, витрати на професійну правничу допомогу в сумі 20000 гривень та судовий збір у розмірі 4877 гривень 23 копійки.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2023 року рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 18 жовтня 2022 року в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу в сумі 20000 гривень змінено та зменшено розмір цих витрат до 10000 гривень, в іншій частині рішення суду залишено без змін.

Ухвалою Верховного суду від 21 листопада 2023 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4

23 січня 2023 року було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа, виданого на підставі рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 18 жовтня 2022 року.

У межах зазначеного виконавчого провадження 22 квітня 2023 року приватним виконавцем подано подання про визначення частки майна в спільній сумісній власності, оскільки відповідно до інформації з Державного реєстру актів цивільного стану громадян з 18 вересня 2021 року ОСОБА_4 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5 .

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29 липня 2022 року згідно з договором № 411, виданим 29 липня 2022 року, за ОСОБА_5 зареєстровано об`єкт житлового нерухомого майна, а саме квартира АДРЕСА_1 .

Подання приватного нотаріуса про визначення частки майна в спільній сумісній власності на даний час розглядається в Косівському районному суді Івано-Франківської області.

28 вересня 2023 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Дерев`янко О.В. та зареєстрований в реєстрі за № 816.

Відповідно до п. 1.4.1. шлюбного договору майно, набуте кожним із подружжя до реєстрації шлюбу між подружжям у встановленому законодавством порядку, є особистою приватною власністю того із подружжя, кому таке майно належало (на чиє ім`я таке майно було зареєстровано (оформлено) до реєстрації шлюбу між подружжям.

Пунктом 1.4.2. шлюбного договору передбачено, що майно, набуте кожним між подружжя під час шлюбу між ними, належить на праві особистої приватної власності тому із подружжя, на чиє ім`я таке майно оформлене (зареєстроване) в установленому законодавством порядку, і вважається таким, що набуто за кошти, що належали особисто тому із подружжя, на чиє ім`я таке майно оформлене (зареєстроване).

Відповідно до п. 1.9. шлюбного договору подружжя не відповідають по зобов`язаннях одне за одного стосовно майна, зазначеного у пунктах 1.4.-1.6. цього договору.

На день подання позову рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 18 жовтня 2022 року не виконано.

Вважає, що дії відповідачів стосовно укладення шлюбного договору спрямовані на ухилення боржника від виконання своїх зобов`язань, оскільки у ОСОБА_4 відсутнє рухоме та нерухоме майно, офіційно він не працює.

Просить суд ухвалити рішення, яким визнати недійсним шлюбний договір від 28 вересня 2023 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 08 грудня 2023 року відкрито загальне позовне провадження у справі.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 29 травня 2024 року закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.

Представник позивача у судовому засіданні підтримав заявлені вимоги та просив їх задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_5 у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, підтримав викладене у відзиві на позов (а.с. 51-59). Зазначив, що режим володіння майном, що врегульований між відповідачами шляхом укладення шлюбного договору не порушує прав позивача на стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за договором позики. Оспорюваний шлюбний договір укладений для визнання правового режиму володіння майном, яке кожен із подружжя набув окремо під час перебування у шлюбі з метою відсутності претензій одне до одного на випадок розірвання шлюбу. Крім того, рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 11 березня 2024 року шлюб між відповідачами розірвано.

Відповідач ОСОБА_4 у судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся.

Третя особа у судове засідання не з`явилась, направила до суду заяву, в якій просить розглядати справу у її відсутність.

Заслухавши пояснення учасників судового розгляду, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши надані докази, суд приходить до наступного.

Судом встановлено, що 24 грудня 2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було укладено договір безвідсоткової позики № 24/12-21, відповідно до якого розмір позики становить 475368 гривень.

Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 18 жовтня 2022 року стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором безвідсоткової позики від 24 грудня 2021 року у сумі 487722 гривні, витрати на професійну правничу допомогу в сумі 20000 гривень та судовий збір у розмірі 4877 гривень 23 копійки (а.с. 8-9).

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 05 жовтня 2023 року рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 18 жовтня 2022 року в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу в сумі 20000 гривень змінено та зменшено розмір цих витрат до 10000 гривень, в іншій частині рішення суду залишено без змін (а.с. 10-13).

Ухвалою Верховного суду від 21 листопада 2023 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 (а.с. 14-15).

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

23 січня 2023 року постановою приватного виконавця виконавчого округу Івано-Франківської області Ткачука Л.М. було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа, виданого на підставі рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 18 жовтня 2022 року (а.с. 16).

З позову вбачається, що ОСОБА_4 рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 18 жовтня 2022 року не виконано.

28 вересня 2023 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був укладений шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Дерев`янко О.В. та зареєстрований в реєстрі за № 816 (а.с. 22-23).

Відповідно до п. 1.4.1. шлюбного договору майно, набуте кожним із подружжя до реєстрації шлюбу між подружжям у встановленому законодавством порядку, є особистою приватною власністю того із подружжя, кому таке майно належало (на чиє ім`я таке майно було зареєстровано (оформлено) до реєстрації шлюбу між подружжям.

Пунктом 1.4.2. шлюбного договору передбачено, що майно, набуте кожним між подружжя під час шлюбу між ними, належить на праві особистої приватної власності тому із подружжя, на чиє ім`я таке майно оформлене (зареєстроване) в установленому законодавством порядку, і вважається таким, що набуто за кошти, що належали особисто тому із подружжя, на чиє ім`я таке майно оформлене (зареєстроване).

Відповідно до п. 1.9. шлюбного договору подружжя не відповідають по зобов`язаннях одне за одного стосовно майна, зазначеного у пунктах 1.4.-1.6. цього договору.

Позивач просить суд ухвалити рішення, яким визнати недійсним шлюбний договір від 28 вересня 2023 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення ст. 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (ч. 1, 2 ст. 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч. 2 ст. 364 ЦК України).

Згідно зі ст. 93 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов`язки подружжя як батьків. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується (ст. 94 СК України).

Відповідно до ст. 97 СК України у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім`ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу. Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. У шлюбному договорі сторони можуть передбачити використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України (ст. 103 СК України).

Сторона позивача посилається на те, що дії відповідачів стосовно укладення шлюбного договору спрямовані на ухилення боржника від виконання своїх зобов`язань, оскільки у ОСОБА_4 відсутнє рухоме та нерухоме майно, офіційно він не працює.

Представник ОСОБА_5 , заперечуючи доводи позивача, вказує на те, що режим володіння майном, що врегульований між відповідачами шляхом укладення шлюбного договору не порушує прав позивача на стягнення з ОСОБА_4 заборгованості за договором позики. Оспорюваний шлюбний договір укладений для визнання правового режиму володіння майном, яке кожен із подружжя набув окремо під час перебування у шлюбі з метою відсутності претензій одне до одного на випадок розірвання шлюбу.

Згідно із ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й шлюбний договір) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення коштів, що набрало законної сили.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду визначає, що боржник, який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь свого сина після виникнення в нього зобов`язання щодо повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора та спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом.

В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності. Це передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинне бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що всі зобов`язання перед ним за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати всі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав і правомірних інтересів кредитора.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 10 червня 2020 року у справі № 569/16888/17 та постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 367/3276/19.

Вбачається, що в порушення принципу добросовісності відповідачі в період після ухвалення рішення суду про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованості за договором позики, уклали між собою шлюбний договір, відповідно до умов якого майно, набуте кожним між подружжя під час шлюбу між ними, належить на праві особистої приватної власності тому із подружжя, на чиє ім`я таке майно оформлене (зареєстроване) в установленому законодавством порядку, і вважається таким, що набуто за кошти, що належали особисто тому із подружжя, на чиє ім`я таке майно оформлене (зареєстроване).

Крім того, пунктом 1.9. шлюбного договору передбачено, що подружжя не відповідають по зобов`язаннях одне за одного стосовно майна, зазначеного у пунктах 1.4.-1.6. цього договору.

Наведені дії відповідачів, вчинені після звернення ОСОБА_3 до суду із позовом про стягнення заборгованості за договором безпроцентної позики та ухвалення відповідного судового рішення, направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до ОСОБА_5 з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення коштів.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У частинах 1-3, 5 статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв`язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 25 травня 2016 року в справі № 6-605цс16.

Враховуючи викладене, належним захистом порушених прав позивача є саме визнання правочину недійсним.

За таких обставин, вимога позивача про визнання недійсним шлюбного договору від 28 вересня 2023 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , підлягає задоволенню.

З огляду на наведене, позовна заява підлягає задоволенню.

З урахуванням задоволення позову, на підставі ст. 141 ЦПК України, з відповідачів на користь позивача підлягає стягненню 1073 гривні 60 копійок судового збору, по 536 гривень 80 копійок з кожного.

Керуючись статтями 15, 16, 203, 204, 215, 216, 364 ЦК України, статтями 60, 61, 71, 93, 94, 97, 103 СК України, статтями 3, 4, 10, 13, 76-82, 89, 141, 223, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в:

Позов ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 ) до ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 ), ОСОБА_5 ( АДРЕСА_4 ), третя особа Дерев`янко Ольга Віталіївна ( АДРЕСА_5 ) про визнання шлюбного договору недійсним задовольнити.

Визнати недійсним шлюбний договір від 28 вересня 2023 року, укладений між ОСОБА_4 ( АДРЕСА_2 ) та ОСОБА_5 ( АДРЕСА_4 ), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дерев`янко Ольгою Віталіївною ( АДРЕСА_5 ) та зареєстрований в реєстрі за № 816.

Стягнути з ОСОБА_4 ( АДРЕСА_3 ) на користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 ) судовий збір у сумі 536 гривень 80 копійок.

Стягнути з ОСОБА_5 ( АДРЕСА_4 ) на користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_2 ) судовий збір у сумі 536 гривень 80 копійок.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне рішення суду складено 06 лютого 2025 року.

Суддя: