Рішення

від 07.12.2018 по справі 910/15567/17

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: [email protected] РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

07.12.2018Справа № 910/15567/17

Господарський суд міста Києва у складі судді Баранова Д.О., за участю секретаря судового засідання Зарудньої О.О., розглянувши матеріали господарської справи

за позовом Київського національного університету технологій та дизайну (01011, м. Київ, вул. Немировича-Данченка, будинок 2; ідентифікаційний код 02070890)

до 1) Регіонального відділення Фонду державного майну України по місту Києву (01032, м. Київ, б-р Тараса Шевченка, будинок 50-Г; ідентифікаційний код 19030825)

2) Фізичної особи-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича (01033, АДРЕСА_1; ідентифікаційний код НОМЕР_1)

третя особа , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Міністерство освіти і науки України (01135, м. Київ, пр.-т Перемоги, будинок 10; ідентифікаційний код 38621185)

про визнання додаткового договору до договору про оренду державного нерухомого майна недійсним

Представники сторін:

від позивача: Дасюк В.В. - представник

від відповідача-1: Григоренко І.В. - представник

від відповідача-2: Загородня Д.М. - представник

від третьої особи: Брюховецька М.С. - представник

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У вересні 2017 року Київський національний університет технологій та дизайну до Господарського суду міста Києва з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майну України по місту Києву та Фізичної особи-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича про визнання додаткового договору про оренду державного нерухомого майна недійсним.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що укладений між відповідачами 25.04.2016 додатковий договір № 5218/06 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010 підлягає визнанню судом недійсним, оскільки укладений з порушенням вимог ч. 3 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Рішенням Господарського суду міста Києва від 27.11.2017 у справі № 910/15567/17 позов задоволено. Визнано недійсним додатковий договір № 5218/06 від 25.04.2016 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майну України по місту Києву та фізичною особою-підприємцем Кіктєвим Євгеном Олександровичем. Здійснено розподіл судового збору.

Постановою Київського апеляційного господарського суду 27.02.2018 рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2017 залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 30.05.2018 постанову Київського апеляційного господарського суду 27.02.2018 та рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2017 у справі № 910/15567/17 скасовано. Справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

02.08.2018 матеріали справи № 910/15567/17 надійшли до Господарського суду міста Києва та за результатами проведення повторного автоматизованого розподілу судових справ, вказану справу передано на розгляд судді Баранову Д.О.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.08.2018 справу № 910/15567/17 прийнято до свого провадження суддею Барановим Д.О., розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 12.09.2018.

31.08.2018 до Господарського суду міста Києва надійшли письмові пояснення третьої особи.

06.09.2018 до Господарського суду міста Києва надійшли письмові пояснення від позивача.

12.09.2018 до Господарського суду міста Києва надійшов відзив на позовну заяву від відповідача-2.

У підготовчому засіданні 12.09.2018 судом було оголошено перерву до 05.10.2018 у порядку ст. 183 Господарського процесуального кодексу України.

02.10.2018 до Господарського суду міста Києва надійшла від позивача відповідь на відзив відповідача-2.

04.10.2018 до Господарського суду міста Києва надійшов попередній розрахунок суми судових витрат від відповідача-2.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.10.2018 закрито підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті на 07.11.2018.

У судових засіданнях у відповідності до ст. 216 Господарського процесуального кодексу України оголошувались перерви з 07.11.2018 до 05.12.2018 та 0 05.12.2018 до 07.12.2018.

У судовому засіданні 07.12.2018 представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд про їх задоволення.

Представник третьої особи також підтримав позовні вимоги та просив суд їх задовольнити.

Представники відповідачів заперечили щодо задоволення позову та просили суд відмовити в його задоволенні.

Таким чином, приймаючи до уваги, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи у судовому засіданні 07.12.2018 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, Господарський суд міста Києва -

ВСТАНОВИВ:

23.03.2010 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву (далі - відповідач-1, орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Кіктєвим Євгеном Олександровичем (далі - відповідач-2, орендар) було укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 5218 за умовами якого, орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно - нежиле приміщення, площею 86,90 кв.м. гаражного боксу, розміщене за адресою: м. Київ, вул. Немировича-Данченка, 2, що знаходиться на балансі Київського національного університету технологій та дизайну (далі - позивач), вартість якого визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку станом на 31.07.2009 і становить 378 265, 00 грн.

Майно передається в оренду з метою розміщення автомийки (п. 1.2. договору).

Відповідно до п. 2.1. та п. 2.2. договору орендар вступає у строкове платне користування майно у термін, вказаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передавання майна. Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в орендаря права власності на це майно. Власником майна залишається держава, а орендар користується ним протягом строку оренди.

Цей договір укладено строком на один рік, що діє з 23.03.2010 до 23.03.2011 включно (п. 10.1. договору).

За умовами пунктів 10.3 та 10.4 договору зміни до умов цього договору або його розірвання допускаються за взаємної згоди сторін. Зміни, що пропонуються внести, розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання до розгляду іншою стороною. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором, з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження цього договору.

Чинність цього Договору припиняється внаслідок закінчення строку, на який його було укладено (п. 10.6.1 договору).

Так, 23.03.2010 сторонами підписано акт приймання-передавання орендованого майна загальною площею 86,9 м 2 за адресою: м. Київ, вул. Немировича-Данченка, 2, що знаходиться на балансі Київського національного університету технологій та дизайну.

Додатковими договорами № 5218/01 від 04.04.2011, № 5218/02 від 23.03.2012, № 5218/03 від 12.03.2013, № 5218/04 від 22.03.2013, № 5218/05 від 29.05.2013 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010 сторони неодноразово продовжували строк дії договору.

Зокрема, п. 1 додаткового договору № 5218/05 від 29.05.2013 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010 сторони визначили, що договір продовжено строком на 2 роки і 11 місяців, що діє з 29.05.2013 до 29.04.2016 включно.

Як про це вказує позивач, в подальшому, Міністерство освіти і науки України звернулось до Регіонального відділення Фонду державного майна по м. Києву, Київського національного університету технологій та дизайну та Фізичної особи-підприємця Кіктєва Є.О. із листом щодо припинення дії договору оренди, у якому зазначило, що Міністерство освіти і науки України, як уповноважений орган управління, повідомляє, що в подальшому договір оренди продовжено не буде, оскільки, власник має намір використовувати зазначене майно для власних потреб.

Регіональне відділення фонду державного майна України по місту Києву листом № 30-06/12152 від 01.12.2015 повідомило Фізичну особу-підприємця Кіктєва Є.О., Київський національний університет технологій та дизайну, Міністерство освіти і науки України, що враховуючи лист Міністерства освіти і науки України № 1/11-16658 від 16.11.2015, керуючись ст. 764 Цивільним кодексом України, ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та п. 10.5 Договору оренди, регіональне відділення, як орендодавець по договору, має намір припинити строк дії у зв'язку із закінченням 29.04.2016 Договору оренди.

Проте, як стало відомо позивачу пізніше, 25.04.2016 між Регіональним відділенням Фонду державного майну України по місту Києву та Фізичною особою-підприємцем Кіктєвим Євгеном Олександровичем було укладено додатковий договір № 5218/06 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010.

Звертаючись до суду з даним позивом позивач вказує, що дії відповідача є протиправними та такими, що порушують права та інтереси Київського національного університету технологій та дизайну, як власника майна, оскільки, останній мав намір використовувати майно для власних потреб.

Мотивуючи заявлені позовні вимоги, позивач вказує, що укладений між відповідачами 25.04.2016 Додатковий договір № 5218/06 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010, яким продовжено строком його дії на 2 роки і 11 місяців, що діє з 30.04.2016 до 31.03.2019 включно, підлягає визнанню недійсним, оскільки, укладений всупереч порядку визначеному Законом України "Про оренду державного так комунального майна", а відтак, зазначений додатковий договір є таким, що суперечить вимогам статей 203, 215 Цивільного кодексу України та частині 3 статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Відповідно ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

За змістом постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до норм ст. 759 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди з усіх істотних умов.

Згідно з частиною 4 ст. 284 Господарського кодексу України строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Так, скасовуючи постанову Київського апеляційного господарського суду 27.02.2018 та рішення Господарського суду міста Києва від 27.11.2017 у справі № 910/15567/17 Верховний Суд у своїй постанові від 30.05.2018 вказав про те, що господарські суди, дійшовши висновків щодо наявності підстав для визнання недійсним оспорюваного додаткового договору, не встановили, яке саме право позивача порушується або не визнається, або оспорюється у зв'язку з укладенням цього договору.

Судом касаційної інстанції вказано, що при новому розгляді справи суду слід врахувати наведене, дати належну правову оцінку всім зібраним у справі доказам в їх сукупності, звернути увагу на підстави поданого позову; з'ясувати яке саме право позивача порушується, або не визнається або оспорюється у зв'язку з укладенням оспорюваного додаткового договору, та в залежності від встановленого та відповідно до вимог закону вирішити спір.

Частиною 1 ст. 316 Господарського процесуального кодексу України закріплено, що вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Відтак, виконуючи вказівки суду касаційної інстанції судом під час нового розгляду справи встановлено наступне.

25.04.2016 між Регіональним відділенням Фонду державного майну України по місту Києву та Фізичною особою-підприємцем Кіктєвим Євгеном Олександровичем було укладено додатковий договір № 5218/06 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010.

А саме, згідно п. 1 Додаткового договору № 5218/06 від 25.04.2016 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010 сторони визначили, що договір продовжено строком на 2 роки і 11 місяців, що діє з 30.04.2016 до 31.03.2019 включно.

В пункті 2 Додаткового договору № 5218/06 від 25.04.2016 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010 сторони домовилися також про наступне:

"Орендар зобов'язується провести незалежну оцінку орендованого згідно договору оренди № 5218 від 23.03.2010 нерухомого майна, що є державною власністю, на нову дату 31.03.2016, відповідно до вимог Національного стандарту № 1 "Загальні засади оцінки майна і майнових прав", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2003 №1440;

укласти договір про внесення змін до договору оренди № 5218 від 23.03.2010 зі зміною вартості об'єкту оренди, визначеною згідно з новим звітом, та як наслідок зміною орендної плати за базовий (перший) місяць оренди;

сплатити різницю в орендній платі, якщо така виникне внаслідок переоцінки орендованого державного нерухомого майна".

Пунктом 3 додаткового договору № 5218/06 від 25.04.2016 до договору сторони узгодили, що чинність договору припиняється в разі порушення орендарем умов передбачених п. 2 додаткового договору № 5218/06 від 25.04.2016 до договору.

Разом з тим, суд вказує, що з позовом про визнання недійсним додаткового договору № 5218/06 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010 укладеного 25.04.2016 між Регіональним відділенням Фонду державного майну України по місту Києву (орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Кіктєвим Євгеном Олександровичем, яким продовжено строк дії договору на 2 роки і 11 місяців, що діє з 30.04.2016 до 31.03.2019 включно, звернувся Київський національний університет технологій та дизайну - балансоутримувач об'єкта оренди. Тоді ця особа не є стороною укладеного додаткового договору.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до приписів ст. 15 Цивільного кодексу України кожна сторона має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою законодавства, яке полягає у наданні особі, що вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб, встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить ст. 20 Господарського кодексу України.

За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Як роз'яснив Конституційний Суд України своїм рішенням від 01.12.2004 №18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

У рішенні Конституційного Суду України дано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес", як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес позивача (у даному випадку стосовно визнання недійсним додаткового договору) має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного рішення Конституційного Суду України.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який являє собою одночасно спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Відповідно ст. 1 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" реалізація прав держави як власника об'єктів здійснюється Кабінетом Міністрів України та уповноваженими органами управління, якими серед інших, відповідно до ст. 4 цього Закону, є міністерства.

Судом встановлено, що наказом Міністерства освіти та науки України від 09.08.2017 №2017 Про закріплення державного майна за Київським національним університетом технологій та дизайну закріплено на праві господарського відання за Київським національним університетом технологій та дизайну нерухоме державне майно, згідно додатку, в тому числі і спірне орендоване майно.

Докази закріплення спірного орендованого майна за позивачем на праві господарського відання чи оперативного управління Міністерством освіти та науки України на час укладання спірного додаткового договору 25.04.2016 в матеріалах справи відсутні.

Таким чином, з огляду на наведені вище норми та виходячи із характеру спірних правовідносин, суд вказує, що Київським національним університетом технологій та дизайну, як балансоутримувачем об'єкта оренди не доведено суду належними та допустимими засобами доказування порушення прав останнього, або невизнання, або оспорення у зв'язку з укладенням оспорюваного додаткового договору станом на 25.04.2016 року.

При цьому, як вбачається із поданого відповідачем-2 відзиву та з чим у свою чергу погоджується суд у разі, якщо спеціальним до даних правовідносин Законом не врегульовані питання внесення змін в укладені договори державного майна, застосуванню підлягає Господарський кодекс України. Якщо останній не містить таких особливостей, то відповідно - положення Цивільного кодексу України.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Приписами ч. 1 ст. 287 Господарського кодексу України та ст. 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" унормовано, що орендодавцем щодо державного майна є Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна.

Статтею 6 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендарями згідно з цим Законом можуть бути господарські товариства, створені членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу, інші юридичні особи та громадяни України, фізичні та юридичні особи іноземних держав, міжнародні організації та особи без громадянства.

Об'єктами оренди державного та комунального майна може бути лише майно, зазначене у частині 1 статті 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Відповідно до статті 12 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору.

Згідно ч. 1 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" термін договору оренди визначається за погодженням сторін.

Частиною 4 ст. 284 Господарського кодексу України встановлено місячний строк, протягом якого орендодавець або орендар можуть заявити про припинення або зміну умов договору оренди після строку його дії. Таку заяву заінтересована сторона може також подати і до закінчення цього строку.

Однак, в будь-якому випадку термін договору оренди визначається за погодженням сторін.

Крім того, на підставі статті 287 Господарського кодексу України державні підприємства - балансоутримувачі втратили право бути орендодавцями нерухомого майна, що перебуває у державній власності, такі права належать Фонду державного майна України та його регіональним відділенням.

Аналогічна правова позиція також викладена у постанові Верховного Суду України від 18.09.2007 у справі № 3-2398к07.

Таким чином, викладене вище також підтверджує відсутність порушених прав позивача укладеним відповідачами додатковим договором, що оскаржується позивачем у даній справі.

Позивач як на підставу визнання недійсним додаткового договору наводить саме норми статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", мотивуючи свою вимогу ч. 3 цієї статті.

В обґрунтування підстави позову, для застосування ч. 3 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у даній справі позивач наводить, в якості доказу, лист Міністерства освіти України, датований 16.11.2015 з відміткою про його отримання Київським національним університетом технологій та дизайну, про непродовження договору оренди, укладеного між відповідачами, з підстави необхідності даного майна для власних потреб.

Приписами частини 2 статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" договір оренди припиняється в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Частиною 2 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" передбачено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Аналогічне положення міститься в п. 10.4. договору.

У разі, якщо власник має намір використовувати зазначене майно для власних потреб, він повинен письмово попередити про це орендаря не пізніше ніж за три місяці до закінчення терміну дії договору (ч. 3 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").

Згідно з пунктом 30 частини 1 статті 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань надають орендодавцям об'єктів державної власності згоду на оренду державного майна і пропозиції щодо умов договору оренди, які мають забезпечувати ефективне використання орендованого майна та здійснення на орендованих підприємствах технічної політики в контексті завдань галузі.

Відповідно до частини 4 статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендодавець відмовляє в укладенні договору оренди, зокрема у разі, якщо орган, уповноважений управляти майном, не дає згоди на укладення договору оренди. Отже, продовження терміну дії договору оренди відбувається за умови відсутності заперечень органу управління об'єктом оренди.

Пунктом 2.4. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" № 12 від 29 травня 2013 року роз'яснено, що вирішуючи спори, пов'язані з укладенням договору оренди державного майна, господарські суди повинні з'ясовувати, чи додержано визначений статтею 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" порядок укладення відповідного договору, в тому числі щодо погодження з органом, уповноваженим управляти майном, та органом Антимонопольного комітету України питання про передачу майна в оренду.

З наведених вище норм законодавства випливає, що можливість продовження дії договору оренди законодавець поставив у залежність, зокрема, від наявності волі власника майна використовувати майно для власних потреб, та зазначив про те, що таке волевиявлення має відбуватись у відповідні строки.

Тому, будь-яке документальне підтвердження факту здійснення такої заяви на адресу контрагента припиняє договір оренди, без урахування того, чи отримано іншою стороною цю заяву, оскільки нормами чинного законодавства не передбачено обов'язку орендодавців доводити факт отримання орендарями листів (заяв, повідомлень тощо) про припинення дії договорів оренди або ж пересвідчуватися в тому, чи отримував орендар повідомлення (заяви тощо) про припинення дії договору, які надсилаються, зокрема, в порядку ч. 3 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а передбачений лише обов'язок довести факт належного направлення такого повідомлення-заяви орендарю, яке буде свідчити про відсутність волевиявлення на продовження орендних правовідносин.

Зокрема, аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України № 3-266гс16 від 20.04.2016.

Як встановлено судом, в матеріалах справи містяться листи: Міністерства (як власника) від 16.11.2015 з відміткою про його отримання Університетом /балансоутримувачем майна, який не є орендарем чи стороною договору; Фонду (орендодавця) від 01.12.2015 із відміткою про його отримання Університетом (балансоутримувачем), не орендарем чи стороною договору; Фізичної особи-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича (орендаря) на адресу Міністерства від 18.12.2015, в якому останній повідомляє, що отримав лист від Університету, не сторони спірного договору, невласника майна, в якому мова йде про непродовження договору.

Відтак, суд вказує, що для непродовження дії договору оренди укладеного між Регіональним відділенням Фонду державного майну України по місту Києву та Фізичною особою-підприємцем Кіктєвим Євгеном Олександровичем із строком дії до 29.04.2016, Міністерство освіти та науки України та/або Фонд повинно було повідомити орендаря письмово до 29.01.2016 про непродовження дії договору оренди майна з підстави бажання використовувати таке майно для власних потреб.

Разом з тим, в матеріалах справи міститься лист Міністерства (як власника) від 04.02.2016 на адресу Фізичної особи-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича (орендаря) про припинення дії договору, однак, вказаний лист в порушення приписів ч. 3 ст. 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" датований вже менше, ніж за три місяці до закінчення терміну договору. Разом з тим, докази направлення та/або отримання такого листа відсутні.

Крім того, наявна в матеріалах справи копія аркушу журналу під назвою "Відправка 17.11.2015" не є належним та допустимим доказом саме відправки та/або отримання того чи іншого повідомлення, в даному випадку листа № 1/11-16658 від 16.11.2015, а є внутрішнім документом, що може бути доказом реєстрації листа для відправки у внутрішньому журналі, проте, не може свідчити про дійсність направлення повідомлення засобами поштового зв'язку.

Що стосується поданих позивачем 05.12.2018 письмових пояснень щодо факту отримання повідомлення про непродовження договору оренди, то суд вказує слідуюче.

У даних поясненнях позивач посилається на постанову Верховного Суду від 14.06.2018 по справі 910/4505/17 за позовом Фізичної особи-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича до Київського національного університету технологій та дизайну, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору не стороні відповідача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву було встановлено, що "У листі від 16.11.2015 № 1/11-16658 Міністерство освіти і науки України як уповноважений орган управління за результатами розгляду звернення Університету повідомило Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву, відповідача та позивача про те, що з огляду на наявність наміру балансоуримувача використовувати передане в оренду майно для власних потреб договір оренди № 5218 продовжено не буде.".

Статтею 26 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що Верховний Суд переглядає у касаційному порядку судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій.

Згідно ч. 2 ст. 300 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відтак, з огляду на наведені норми Господарського процесуального кодексу та з врахуванням того, що постановою Верховного Суду від 14.06.2018 постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.01.2018 та рішення Господарського суду міста Києва від 14.11.2017 у справі № 910/4505/17 було скасовано та передано дану справу на новий розгляд до суду першої інстанції, то за таких обставин доводи позивача щодо встановлення факту отримання повідомлення про непродовження договору оренди не беруться судом до уваги.

Отже, з огляду на викладене вище, суд дійшов висновку, що позивачем не підтверджено беззаперечними засобами доказування факту письмового повідомлення власником майна - Міністерством освіти і науки України не пізніше як за три місяці до закінчення терміну договору орендаря - Фізичну особу-підприємця Кіктєвим Євгеном Олександровичем про намір використовувати орендоване майна для власних потреб.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відтак, з врахуванням викладених судом касаційної інстанції висновків та встановлених під час нового розгляду обставин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним укладеного 25.04.2016 між відповідачами Додаткового договору № 5218/06 про внесення змін до Договору оренди нерухомого майна № 5218 від 23.03.2010, яким продовжено строком його дії на 2 роки і 11 місяців, що діє з 30.04.2016 до 31.03.2019 включно.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову Київського національного університету технологій та дизайну (01011, м. Київ, вул. Немировича-Данченка, будинок 2; ідентифікаційний код 02070890) до Регіонального відділення Фонду державного майну України по місту Києву (01032, м. Київ, б-р Тараса Шевченка, будинок 50-Г; ідентифікаційний код 19030825) та Фізичної особи-підприємця Кіктєва Євгена Олександровича (01033, АДРЕСА_1; ідентифікаційний код НОМЕР_1), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Міністерство освіти і науки України (01135, м. Київ, пр.-т Перемоги, будинок 10; ідентифікаційний код 38621185) про визнання додаткового договору до договору про оренду державного нерухомого майна недійсним - відмовити.

2. Витрати по сплаті судового збору позивачу не відшкодовуються.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено: 17.12.2018

Суддя Д.О. Баранов